www.novograd.osp-ua.info

Історія міста Новограда-Волинського

Місто Новоград-Волинський (до 5 липня 1795 року – Звягель) знаходиться в центральній частині Українського Полісся, в західній частині Житомирської області, на берегах річки Случ (басейн р. Прип’яті). Місто обласного підпорядкування, центр однойменного району. 

Історія міста простягається із сивої давнини, доби мідно-кам’яного віку (ІV-ІІІ тис. до н.е.). Найдавніші пам’ятки, що відносяться до періоду трипільської культури були знайдені археологами у Новоград-Волинському районі – селах Кикова, Анета. Доба бронзового віку (ІІІ-І тис. до н.е.) в нашому районі представлена археологічними знахідками біля села Велика Горбаша на лівому березі річки Церем та два кургани на сході від села Тальки. Кургани ці були обстежені в 1998 році Б.Л. Звіздецьким та І.І. Ярмошиним. Пам’ятки цієї культури знайдені біля сіл Кануни і Cтрієва Протославянські землеробські племена, які вели осілий спосіб життя, виявлено на лівому березі річки Церем між Малою і Великою Горбашою Новоград-Волинського району. 



Жили вони невеликими родинними у поселеннях неукріпленого типу, що розташовані на високих берегах річок, ярів, в напівземлянках стовпової конструкції. Крім поселень, споруджувались укріплені городища, що були у важкодоступних ворогові місцях – на високих берегах річок, штучно зміцнюваних ровами та валами. Городища ранньозалізного віку (VІІІ – VІІ ст. до н.е.) були досліджені археологічними експедиціями 70-90 рр. ХХ ст. в районі сіл Городище, Гульськ. Місцеві племена, які асимілювали із племенами скіфів-орачів. Вони займалися землеробством, скотарством, полюванням, рибальством, обробкою міді та заліза. Їх житла були квадратної форми, заглиблені в землю. 



В часи встановлення ранньофеодальної держави Київська Русь (VІІ – VІІІ ст. н. е.) наш край був заселений древлянами – одним із східнослов’янських племен. В цей період швидко розвиваються промисли, торгівля, будується велика кількість градів, які згадуються в “Археологической карте Волынской губернии”, складеній в кінці ХІХ ст. В.Б. Антоновичем - видатним істориком України, професором Київського університету Святого Володимира. Тут згадуються курганні могильники біля села Івашківка, Сусли, Ржатівка, Гульськ, Романівна, Теснівка, Курчиця, Таращанка, Ярунь, Городниця. Як свідчать розкопки, населення, проживаючи в зоні перелогового землеробства, займалось також мисливством, рибальством, тваринництвом, залізорудною справою, випікали хліб. 

В середині XII ст. на землях середньої течії річки Случ, Тетерів, у верхів’ях Південного Бугу виникло незалежне від Галицько-Волинських князів утворення – Болохівська земля. В час, коли у 1240 році Київ і більшість інших земель Київської Русі були підкорені та розграбовані татарами, Болохівська земля відкупилась від них і продовжувала свій розвиток. Князь Д. Галицький вирішив підкорити собі болохівські міста та 1241 році почав їх завоювання. У зв’язку із цими подіями вперше у літописі згадується місто Звягель, яке у 1256 – 1257р. було завойоване дружиною Данила і підпалене за непокору князю. 

Подробиці цих історичних подій допомогли відтворити учасники археологічної експедиції 1988 році. Під час цих розкопок на залишках попелища знайдено багатий скарб жіночих прикрас, серед яких князівський перстень із зображенням тризуба, колти, сережки, персні, оздоблені зерню та сканню. 

Цей факт свідчить про те, що Звягель був центром майстерних ремісників. Події давнини та археологічні знахідки свідчать про те, що Звягель був заможним містом на шляху зі сходу на захід Галицько-Волинської землі. Лише у 1432 р. у числі міст великого князівства Литовського з’являється назва „Взвягель”. У 1437 р. у жалуваній грамоті князя Свидригайла на маєток у Житомирському повіті Каленику Міликовичу згадується „село Будищі у Звяглі”. 

У 1494 – 96 р.р. Звягельська волость, як і вся Волинь, дуже постраждала та обезлюдніла від нападів татар. Спустошення було таким, що у 1496 р. великий князь Олександр пожалував одного чоловіка з сім’єю аж у Вруцькому повіті наміснику Звягельському Якову Мізю (Мезінцю). 

Після повернення князя Костянтина Острозького (1460 – 1533), на той час – великого гетьмана - з російського полону у 1501 р. великий князь Олександр надав йому „на вічність” маєток Звягель. З тієї пори розвиток міста прискорюється і продовжується майже півтора століття. 

З 1533 р. після смерті князя Острозького містом володів його син Василь-Костянтин Острозький (1526 – 1608), Володимирський староста і маршалок землі Волинської (1550 р.), київський воєвода (1559 р.), після Люблінської унії (1569 р.) – коронний сенатор. 

У 1569 р., коли Звягель після Люблінської унії увійшов до складу Речі Посполитої, в місті вже було дев’ять ринкових домів та чотири ремісники, а населення складало майже 1000 осіб. Такий склад населення зберігався до 1589 р. У цей же час з’явилося 2 своїх млина. З 1582 р. збереглися перші відомості про існування у Звягелі церкви. 

У 1620 р. містечко вже мало 5 вулиць – Ринкову, Вільхову, Церковну, Підлипську та Калеченську, 2 передмістя – Запружковське та безіменне, 2 церкви – Замкову та Спаську. Отримали свій розвиток освіта та охорона здоров’я – у Звягелі були свої школа та дом шпитальний (лікарня). Містечко було добре укріплене: обкопане ровом, обведене валом, загороджене „тином дубовим” з 4 баштами. Крім того, вже майже був збудований мурований замок, розташований на крайовій дільниці високого прибережного плато на скелі лівого берегу річки Случ. У 40 роках XVII ст. в місті була побудована велика синагога та церква в ім’я св. Трійці – чудовий зразок „волинського” типу сакральної дерев’яної архітектури. 

„Під час війни Б. Хмельницького (1648 – 54р.р.) Звягель відчув на собі весь ужас цієї війни від козаків, татар і поляків. Загони відомого своєю жорстокістю Максима Кривоноса, який був грозою поляків і жидів, влітку 1648 р. напали та взяли Полонне. Звідти козаки пішли на Звягель, заволоділи та спустошили його, спалили костьол та передушили жидів”. „Чарівні замок і костьол були спустошені”.(Із географічного польського словника, 1886 року). 

У вересні 1648 р. сформований із місцевих селян загін під проводом Михайла Тиши (Тишко, Тишика) – уродженця Звягельської волості, після битви під Пилявцями був направлений Б. Хмельницьким разом з іншими загонами на Волинь. 

Чисельність Звягельського гарнізону у березні 1649 р. склала 4000 козаків. Таким чином, 15 березня 1649 р. можна вважати датою першої письмової згадки про Звягельський полк, який брав участь у боях з польською шляхтою до серпня 1649 р., після чого припинив своє існування. 

Під час національно-визвольної війни місто зазнало значних матеріальних та людських втрат, адже стало прикордонним містом та залишалось таким до Андрусівського миру 1667 року. Місто несло великі втрати через війну. Навіть 1662-63 р.р. у документах зазначено „Звягеля, містечка пустого...”, у 1675 р. в самому Звягелі мешкало не більше 200 – 250 осіб. 

Життя у Звягелі стало налагоджуватися тільки у 20-х роках XVIII століття, коли володарем Звягеля став Юрій Любомирський, сандомирський воєвода. У 1726 р. був відреставрований костьол, який потім згорів під час чергової пожежі. У 1731 р. у Звягелі було вже 7 цехів, виданий цеховий статут, який крім іншого накладав на місцевих ремісників обов’язок „мати кожному добрий мушкет з метою оборони замку”. 

З переходом міста до Станіслава Любомирського у 1738 р. замок стає мисливським. Пам’ять про це до середини ХХ ст. зберігалась у назвах вулиць міста. Так, Леся Українка народилась на вул. Звіринській.
У 1753 р. почалось будівництво нового костьолу, і в грудні того ж року князь Любомирський, воєвода Брацлавський дозволив розібрати частину замкового муру для будівництва. Костьол був побудований на старому мурованому фундаменті та освячений у 1778 році. Костьол вважався одним з найкращих храмів на Волині, поєднуючи в собі древню хрестоподібну в плані форму з барочним рішенням фасадів та інтер’єрами в стилі „рококо”. Чотири високі трьохкутові фронтони, барочні аттіки, вісім пучків вертикальних пілястрів придавало урочистості та піднесеності всьому обліку костьолу. 

Але навіть у 1766 році розвиток міста не досяг рівня 1620 року – у Звягелі нараховувалося 379 будинків, з них промислових – 205, єврейських – 74. Населення складало 2000 осіб, доход міста складав 11082 злотих. Після великої пожежі 1775 року у місті залишилося тільки 234 будинки. 

Остання володарка Звягеля Марія-Озефа, дочка генерала російської служби Каспря Любомирського, була одружена з воєводою Київським графом П.Потоцьким, з яким розлучилась у 1793 році. Потім вийшла заміж за Валеріана Зубова, брата останнього фаворита російської імператриці Катерини II Платона Зубова. Як наслідок цього родства Звягель у 1796 році був проданий до державної казни. Це стало можливим після поділу земель Річі Посполитої між Росією, Австрією та Прусією 1793 року. У новій назві міста – Новоград-Волинський, відчувається рука П. Зубова, відомого своїми „химерними проектами”. 

Указом російської імператриці Катерини ІІ замість воєводств були утворені губернії. Центром Волинської губернії було призначено Звягель, перейменований з цієї нагоди в Новоград-Волинський, тоді ж було розроблено герб Новограда-Волинського як губернського міста. За браком відповідних приміщень для розміщення губернських служб та коштів на їх будівництво місто так і залишилось повітовим, про що 3 липня 1804 року виданий відповідний Указ імператора Олександра І. У 1806 році Марія Зубова (уроджена Любомирська) подарувала своєму чоловікові – генералу від кавалерії Федору Уварову Звягельський, Ємільчинський і Сербівській ключі в Новоград-Волинському повіті, що складало понад 20 тис.десятин. До 1917 року родина Уварових вважалась однією з найбагатших у Новограді-Волинському та Волині. 

Після російсько-французької війни 1812 року на території України базувалися перша та друга царська армія. Значні військові з’єднання були розташовані на Волині. Новоград-Волинський став одним із центрів декабристського руху. Тут був розташований штаб 8-ої артилерійської бригади, де служив підпоручик Петро Іванович Борисов. За ініціативи Петра та його брата Андрія виникла таємна організація – „Товариство об’єднаних слов’ян”. До нас дійшли лише окремі документи цього товариства: „Клятва” та „Правило”, або „Катахезіс”, з яких видно, що Товариство прагнуло знищення самодержавства, скасування кріпацтва, запровадження слов’янської федерації, в якій би на рівноправних засадах були об’єднані росіяни, українці, поляки, чехи, білоруси, словаки та інші слов’янські народи. Звідси і назва цього Товариства, в яке входило 39 осіб. Після поразки декабриського повстання у Петербурзі, учасників Товариства було засуджено і 27 його членів – вислано до Сибіру. По справі „Товариства об’єднаних слов’ян” проходив Яків Якимович Драгоманов. Родовід Драгоманових продовжився відомою сім’єю української інтелігенції: брат Якова – Петро став батьком, відомого історика, доцента Київського університету Михайла Петровича Драгоманова – дядька Лесі Українки. 

До жовтневої революції промисловість Новограда-Волинського розвивалася досить повільно. В районі Нового Звягеля – маєтку Уварових (нині район вул. Леваневського, “Болгарбуд”) з 1804 року працював пивоварний завод, у 1840-х роках відкрито вінокурню. 

У період промислового піднесення 1910-1914 років в місті крім існуючого чавунно-ливарного заводу (збудований близько 1890 року) почали діяти ще 2 ливарні. Крім цього, нараховувалося 7 підприємств, на яких працювало 93 особи. Це були переважно невеличкі майстерні – дві цегельні, три шкіряні, пивоварний завод А.А.Балона та фанерна фабрика. Діяло 3 млини. В основному зберігалися великі поміщицькі володіння – близько 400 тисяч десятин землі навколо міста належало поміщикам Уваровим, Мезенцевим, Тишкевичам, Старосветським, Фатеєвим, Ейленбергам. 

У 1866 році в місті відкрита перша публічна бібліотека, заснована на приватні кошти. У 1912 році в місті розпочала роботу чоловіча гімназія, згодом – жіноча гімназія, в яких вчились діти заможних городян. Були також міські вищі початкові училища – чоловіче та жіноче, засновані 1869 року. У 1900 році споруджено земську лікарню. 

У 1908 році видав першу продукцію пивоварний завод А.А.Балона. У 1916 році в місті збудована залізниця Шепетівка – Новоград-Волинський – Коростень, два мости через Случ і Смолку (1913), станційні споруди, 25 травня 1916 року залізницею пройшов перший потяг. 

Радянська влада в місті остаточно була встановлена у 1920 році. У 1923 році Новоград-Волинський став центром однойменного району. У 1927 році на базі металообробної майстерні утворено металообробний завод, споруджено нове протипожежне депо (реконструйовано у 1970-х роках). 1928 року відкрито маслозавод.У 1938 році відкрита залізниця Новоград-Волинський – Житомир. У 1936-1937 збудовано військові містечка, шпиталь, будинок Червоної Армії. У 1935 році введено в експлуатацію школу № 2, 1938 – школи № 3, 5, 9, нові корпуси лікарні. В будинку колишнього театру ім. Троцького створена меблева фабрика, на території колишнього винного очисного складу – організована МТС (1932). В 1941 закінчувалося будівництво кінотеатру. 

На початку Великої Вітчизняної війни місто героїчно оборонялось, але 7 липня 1941 року загарбники окупували його. Окремі довготривалі вогневі точки чинили опір до 10-14 липня. Протягом липня-вересня 1941 року окупаційними військами було знищено майже 6 тисяч жителів міста переважно єврейської національності. У жовтні 1941 року в місті організований підпільний комітет, який вів боротьбу із загарбниками до листопада 1943 року. Його очолювали: М.І.Лянгус (1911-1975), потім Василь Левченко (1904-1943). У травні 1942 підпільним комітетом прийнято рішення про формування партизанського загону “Перший Волинський”, який складався з 36 осіб. У листопаді 1942 сформований партизанський загін ім. 25-річчя Радянської України у кількості 100 осіб. В часи фашисткою окупації на території Парку культури та відпочинку, шкіл №2, 5 створений концентраційний табір для військовополонених, де замучено та вбито 30 тисяч чоловік. 3 січня 1944 року радянські війська визволили місто від німецько-фашистських загарбників. Одними з перших увійшли в місто воїни дивізії, якою командував генерал-майор Й.М.Панкратов (1897-1945), та мотострілецької бригади під командуванням генерал-майора П.С.Ільїна (1901-1976). За часи Великої Вітчизняної війни загинуло 14 тисяч новоград-волинців. На честь загиблих в місті споруджено 95 пам’ятників і пам’ятних знаків, 41-й вулиці присвоєні імена земляків, що вели боротьбу із фашистами. 

У період відбудови та соціалістичного будівництва в місті збудовано та введено в дію багато житлових будинків, нових промислових підприємств та установ соціального призначення. У 1946 році відкрито дитячу музичну школу, у 1958 році на базі міжрайонної майстерні з ремонту автомобілів та тракторів створено ремзавод. 1962 року споруджено телевізійний ретранслятор. 1964р. В центрі міста відкрито універмаг, пущено в експлуатацію консервний завод. 1965р. Профкомбінат перетворено на швейну фабрику. 1966 – рік введення в експлуатацію м’ясокомбінату, одного з найпотужніших підприємств такого напрямку в Україні того часу, та каменедробильного заводу. У 1966 році також розпочало роботу СПТУ № 7 та плавальний басейн. У 1967 відкрито автовокзал, новий будинок вузлу зв’язку, станцію переливання крові. У 1970 році введено в експлуатацію нове приміщення школи № 6. 

1971 – рік відкриття музею Лесі Українки, 1972 – нового приміщення палацу культури. У 1974 році впорядковане військове кладовище. Машинобудівний технікум прийняв перших студентів у 1975 році, а учні школи № 4 отримали нове приміщення у 1981 році. 

У 1980 році відкрито нову поліклініку розраховану на щоденний прийом 800 хворих. У 1986-1987 р.р. проведено реставраційні та консерваційні роботи на фортеці, благоустроєна замкова площа. З часу відкриття пам’ятника Лесі Українки (1987 рік) започатковано міжнародне свято літератури і мистецтва “Лесині джерела”. 

У 1994 році збудовано новий мікрорайон „Болгарбуд”, який складається із житлових будинків, школа № 11, дитячого садочка №14 та торгівельного комплексу для сімей військовослужбовців. Цього ж року в місто проведено природний газ (ГРП № 1 по вул. Гоголя). 

У 1994 році міська рада затвердила герб та прапор Новограда-Волинського, а у 1995 – гімн міста авторами якого є місцеві аматори Юрій Ковальський та Іван Мамайчук.З 1995 року місто є членом Ліги історичних міст України. 

Історія Новограда-Волинського тісно пов’язана з іменами видатних людей, які відігравали значну роль в історії України. У 1804 році у місті вул. розташована штаб-квартира генерала-фельдмаршала М.І.Кутузова. У 1923-1825 роках було створено і діяло Товариство об’єднаних слов’ян, яке очолювали відомі діячі декабристського руху – Петро (1800-1854) і Андрій (1798-1854) Борисови та уродженець міста Юліан Люблінський (1798-1873). 1846 року місто відвідав Т.Г.Шевченко. Його захоплення мальовничими краєвидами Новограда-Волинського відображене в повісті “Варнак”. З 1868 до 1879 року в місті проживала родина Косачів – П.А.Косач (1840-1909) – голова з’їзду мирових посередників та його дружина О.П.Драгоманова-Косач (Олена Пчілка) (1849-1930) – відома письменниця, фольклористка, науковий діяч (перша жінка – член-кореспондент Української академії наук). В Новограді-Волинському в родині народилася три дитини: 1869 року – син Михайло Косач (1869-1903) – вчений, математик і фізик, який багато зробив для розвитку української метеорології, письменник, він писав під псевдонімом Михайло Обачний, у 1871 році – донька Лариса Квітка-Косач (Леся Українка) (1871-1913) – велика українська поетеса, драматург, громадська діячка, у 1877 році – донька Ольга Косач-Кривинюк (1877-1945) – перший біограф Лесі Українки та зберігачка архіву родини Косачів. В місті на гостині у Косачів бували Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Михайло Старицький, Микола Лисенко – фундатори української фольклористики, археології, літератури і музики. У 1874 році в місті народився відомий єврейський письменник Мордехай Зеєв (Вольф) Феєрберг (1874-1899), який залишив помітний слід у сучасній єврейській літературі. У 1883 році у Новограді-Волинському народився Борис Савелійович Лисін (1883-1970) – академік АН УРСР, фундатор силікатної науки в Україні. У 1920 році під час громадянської війни у складі Першої Кінної армії під проводом С.Будьоного в місті бував всесвітньовідомий письменник Ісаак Бабель, що знайшло відображення в його книзі “Конармія”. Першим головою революційного комітету міста у 1920 році був П.С.Рибалко (1894-1948) – майбутній Маршал бронетанкових військ Радянського Союзу, двічі Герой Радянського Союзу. У 20-х роках ХХ сторіччя в трудовій школі навчався німецький радянський письменник Ернест Кончак (1903-1979). В місті народилися три Герої Радянського Союзу: Юрій Миколайович Горбко (1908-1942) – льотчик, герой радянсько-фінської війни, Сірагов Павло Іванович (1922-), Бурковський Анатолій Трохимович (1916-1985) – герої Великої Вітчизняної війни. В 1933-1934 роках в місті працював Дмитро Миколайович Мєдвєдєв (1898-1954) – Герой Радянського Союзу, командир легендарного диверсійного партизанського загону “Переможці”, автор роману “Сильні духом”. У 1932-1938 роках в місті проходив службу Андрій Іванович Єрьоменко (1892-1970) – Маршал Радянського Союзу, Герой Радянського Союзу. В 1940-1941 роках в місті проходив службу Костянтин Костянтинович Рокоссовський (1896-1968) – Маршал Радянського Союзу, двічі Герой Радянського Союзу. В різні часи проживали та проходили службу в Новограді-Волинському Герої Радянського Союзу: Ведмеденко Іван Іванович (1921-1997), Костюк Йосип Степанович (1919-1981), Ліпаткін Федір Акимович (1918-1952), Распопов Іван Єгорович (1918-1961), Філософов Олександр Олександрович (1924-1984), Шостацький Григорій Миколайович (1908-1945), Шевченко Михайло Степанович. 

На протязі багаторічної історії міста змінювались назви його вулиць. В 1620р. у стародавньому Звягелі було лише п’ять вулиць: Ринкова, Вільхова, Подлєська, Каліцька та Черкєвна. З часом назви ці зникли, хоча протягом XXI століття сучасна площа Лесі Українки називалася Базарною. В описі міста від 1838р. згадується одна-однісінька брукована вулиця, що вела до містечка Корця і називалася через це Корецькою. 

У 1861р. на території стародавнього замку побудували новий собор, і частина Корецької вулиці стала називатися Соборною. Приблизно в цей самий час споруджено міст через річку Случ. До нього продовжили і вибрукували Замкову вулицю, яка відтоді стала Житомирсько-Шосейною, пізніше – просто Житомирською. Географічне походження мали також вулиці Полянська, Суслівська, Олександрівська, Княжеська (у напрямку до села Княжі Корецької), Гутинська (вела до однієї з „гут”, тобто скляних заводів, можливо, до колишнього села Кука Гути).Назви деяких вулиць пояснюють також місцеві легенди: першими забудовниками вул. Рибакової були кілька родин Сугаків, які захоплювалися рибальством. А Звіринська вулиця з’явилася на місті колишнього князівського звіринця. У зв’язку з будівництвом нових об’єктів виникли Тюремна і Лікарняна вулиці, Училищний провулок. Іноді назви вулиць пов’язані з відомими особами: Завадська, Кагукінський провулок. У деяких вулиць існували також альтернативні назви: Троїцьку прозвали в народі Пожежною, Пушкінську –Монопольною („монополією” був очисний склад винокурного заводу). 

29 лютого 1884 р. на засіданні міської Думи була висунута і ухвалена пропозиція назвати безіменну вулицю, що сполучає Житомирсько-Шосейну і Соборну, на честь Волинського губернатора, дійсного статського радника Л.П. Томари. Останньому ця ідея припала до смаку, і він особисто клопотав перед генералом-губернатором. Коли справа дійшла до міністра внутрішніх справ, той вважав незручним увічнювати ім’я діючого губернатора. Але через два роки, коли Томара став Київським губернатором, ця перешкода була усунута. 7 квітня 1899р. на честь 100-річчя з Дня народження російського поета міська Дума прийняла рішення перейменувати Гончарну вулицю на Пушкінську. На початку ХХ ст., після смерті російського письменника, нову вулицю назвали Чеховського, Гутинська вулиця у передреволюційні роки називалася Романівською. Мабуть, нову назву вона отримала у 1913 році, коли відзначалося 300-річчя династії царів Романових. 

Ще наприкінці 1920р. робилися спроби запровадити революційну топоніміку: Корецьку вулицю назвали шосе ім.. Щорса, Гутинську – вул. Будьонова, а Житомирську – Радянською. Але цей захід не мав успіху. А 27 червня 1921 р. Новоград-Волинський повіт виконком оголосив наказ про перейменування 22 вулиць, провулків і площ міста. Відтоді Корецька вулиця стала - Леніна, Велика Гутинська - Радянською, Полянська -Червоноармійською, Житомирська – Міжнародною, Соборна –Шевченка, Рибакова - Урицького, Велика Тюремна – Волі, Мала Тюремна – Пролетарською, Велика Звіринська – Володарською, Мала Звіринська -Петровського, Бульварна – Лютого, Велика Суслівська – Свердлова, Мала Суслівська – Першотравневою, Тамарівська – Рози Люксембург, Завадська – Карла Лібкнехта, Княжеська – Бухарінською, Велика Варшавська – Жовтневою, Мала Варшавська – Лютневою, Садова – Івана Франка, Кінна площа –Червоною площею, Сінна площа –вул. III Інтернаціоналу, а Медовий провулок – вул.. Лесі Українки. Як це не дивно, але в подальшому вулиці Петровського та Першотравнева зустрічаються лише в старих назвах. 

У другій половині 1920-х років були перейменовані: вул. Велика Олександрівська на вул. Чернова, який був у 1919р. керівником місцевої більшовицької організації, вул. Лютого (також один з місцевих більшовицьких керівників) – на вул. Воровського, Мала Олександрівська – на Артема, Старо-Корецький шлях – на вул. Войкова, Малий Тюремний провулок – на Пролетарський, Училищний провулок – на Шкільний. Комсомольським назвали новий прорізний провулок. До нових назв не могли звикнути ні прості мешканці міста, ні навіть радянські чиновники. Через це у побуті, навіть, на офіційному рівні використовувалися переважно старі назви. За період від 1931 до 1941р. вул. Бухаріна стала вул. Островського, Мала Суслівська – Косовського, Нижня Медова і Ковальська – Щорса, Троїцька – Червоною, Цвинтарна – Горького, Червона – Пархоменко, Мала Звіринська – Мало-Володарською, Кінний пров. – вул. Челюскіна, Кагукінський пров. – вул.. Першого Травня, Мало – Гутинський провулок – вул.. Малою Радянською. Характерна для цього часу топоніміка виникає також у місцях нової забудови: вул.. Кірова, Куйбишева, Чапаєва, 8 Березня, Перекопська, Піонерський провулок. 

Під час німецької окупації більшості вулиць були повернуті дореволюційні назви. Останні широко вживали „за інерцією” ще декілька післявоєнних років. Але у 1950-х рр.. все стало на свої місця. Саме в цей час Міжнародна вулиця стала називатися вул.. Карла Маркса та змінила свій напрямок: частина її увійшла до складу вулиць Волі та Кірова, а до неї приєднали частину вул.. Володарського. Після знесення старих будинків фактично зникла вулиця Лесі Українки, а ім’ям поетеси назвали нову прорізну вулицю. Ще одну прорізану біля машинобудівного заводу вулицю назвали ім’ям Сталіна (пізніше стала вул. Ломоносова). Привокзальна вулиця була перейменована на вул. Гоголя, Лютнева – на Яновського, Шкільна – на Шолом-Алейхема, Прорізна – на Гагаріна, Ярунська – на Лянгуса, Середня Ярунська – на Боженко, Мала Ярунська - на Тельмана, Табірна – на Полянського, Корестенська –на Юношева, Заводський пров. – на вул.Ніколаєва. Пролетарський провулок – на вул.. М’якишева. Головну вулицю приміського села Плетенка, яке у 1960-х роках увійшло до складу міста, назвали на честь 50-річчя Жовтня. Після спорудження пам’ятника Лесі Українки на честь її назвали площу. За останній час відбулося ще декілька перейменувань: пров. Лесі Українки став вул. Олени Пчілки, вул. Карла Лібкнехта – вул. Косачів, вул. III Інтернаціоналу – вул. Ковальського, вул. Леніна – вул. Шевченка.


Історична довідка складена за матеріалами місцевих краєзнавців: 
Віктора Ваховського, Олександра Провоторова, Ліни Наумець, Леоніда Когана, Євгенії Ващук


Матеріали Міжнародної науково-краєзнавчої конференції «Звягель – Новоград-Волинський: від сивої давнини до сьогодення», що відбулася 3-6 липня 2007 року в Новограді-Волинському і присвячена 750-річчю від першої літописної згадки про місто.

У першому томі розглядаються питання методології, історіографії, джерелознавства, археології та історії краю в контексті історії Великої Волині й України, а також туристсько-рекреаційні можливості краю у світлі сучасного розвитку цієї галузі.

У другому томі розповідається про видатних людей Звягельщини, публікуються нові літературознавчі та краєзнавчі розвідки, присвячені життю і творчості Лесі Українки та Олени Пчілки, а також краєзнавчі студії Великої Волині.

Скачати: том1, том2

 

Краєзнавчий Альманах

Частина 1
Частина 2
Частина 3
Частина 4

 

Звягельський календар
Звягель – Новоград-Волинський. Віхи історії 1187 – 2008 роки


Топонімічний довідник присвячений 755-річчю від першої (1257 р.) літописної згадки про Звягель
В ньому подано історію мікрорайонів, відомості про топонімічні об’єкти сучасного міста Новограда-Волинського станом на 15 лютого 2012 р. Довідник ілюстрований фотознімками, картами і схемами. Суттєвим доповненням є додатки, в яких подано покажчик персоналій та топонімічний покажчик із вказівкою попередніх назв вулиць («дзеркальний» покажчик).
Довідник прислужиться як найширшому колу користувачів від учнів шкіл до викладачів та тих, хто цікавиться історією і сьогоденням Новограда-Волинського.

© Інститут Трансформації Суспільства 2008
При повному або частковому використаннi матерiалiв посилання на цей сайт є обов'язковим.
Вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть матерiалiв покладається на їх авторів.
Наша адреса: Україна, 01034, Київ, а/с 297, тел./факс: (044) 235-98-28(27), e-mail: editor@osp.com.ua